За роки війни ці діти адаптувались за кордоном, і ми їх, фактично, втратили
Під час відрядження у Лондон у мене була нагода поспілкуватися з багатьма українцями, які живуть там. Переважно це підприємці, які переїхали до Британії після 24.02.
Тож хочу поділитися своїми спостереженнями, пише LIGA.net
Багато хто з них налаштований повернутися в Україну після завершення гарячої фази війни. У цього спрямування є як емоційне, так і раціональне зерно: люди сумують за домом, прагнуть до звичного соціального кола, хочуть більше працювати в своєму бізнесі (якщо він має офлайн-складник тут).
Але у цього повернення є ще один нюанс. Ніхто з них не планує повертати разом із собою своїх дітей.
Ще раз: ЖОДНА ЛЮДИНА не планує забирати дітей до України. Мова йде виключно про те, щоб жити на дві країни: діти в Англії, сам – то тут, то там. Аргументація залізна: хочу кращого майбутнього для дитини, а через те, що вона вже адаптувалася, добре вивчила мову та завела друзів, буде нерозумно все це у неї відбирати.
Краще майбутнє дитини – не в Україні. Ось такий майндсет. Ба більше: багато хто аргументує вибір країни для проживання саме можливостями власних дітей.
Заради цікавості після поїздки поспілкувався зі знайомими, які мешкають в інших країнах, не в Британії.
Моя невелика фокус-група показала, що ситуація приблизно така сама: сам я може і повернусь (але навряд чи остаточно), діти – ні.
Виключення становлять наймані працівники, які не можуть побудувати карʼєру, схожу на ту, що була в Україні. Та люди із зовсім малими дітьми (хоча і тут не все так однозначно).
Тож, друзі, війну за дітей ми, схоже, вже програли. Їх буде менше. А якщо дитина умовно класі в сьомому виїхала в той самий Лондон і вже живе там три роки, то з Україною її повʼязуватимуть хіба що дитячі спогади. Сама вона себе буде вважати мешканцем аж ніяк ні Києва чи Харкова, ні. Що вже й казати про тих, хто молодший за віком.
Отже, якщо моя статистика близька до правди, матимемо ми з вами чудову альтернативу: або вічна бідність через брак робочої сили і, банально, населення для нормального функціонування економіки нашої ще доволі великої країни, або ж перетворення України на мультиетнічну та полікультурну країну, в якій трудові мігранти та, згодом, їхні сімʼї почнуть грати помітну роль.
Третьої альтернативи, схоже, не існує. Сподіватися на масове повернення людей не варто. Навіть якщо хтось і повернеться, діти їх залишаться там.
