ЄС залишається одним із головних партнерів України у протистоянні російській агресії. Однак усередині самого ЄС існують політичні сили, медіа та громадські рухи, які виступають проти підтримки Києва, критикують допомогу українцям і дедалі частіше використовують тему біженців як інструмент політичної боротьби.
Росія зацікавлена не лише у військовому тиску на Україну, а й у послабленні європейської єдності. Один зі способів досягти цього – створювати конфлікти всередині європейських суспільств, посилювати недовіру до українців і переконувати громадян країн ЄС, що підтримка України нібито суперечить їхнім власним інтересам. Тому українцям, які перебувають за кордоном, важливо розуміти, звідки походять окремі антиукраїнські настрої та чому вони так швидко поширюються.
Кремлю не потрібна одна ідеологія
Антиукраїнські та антиєвропейські сили в Європі не становлять єдиного політичного табору. Серед них є радикальні праві, ліві популісти, націоналісти, євроскептики та політики, які просто використовують невдоволення громадян для зміцнення власних позицій. Саме тому помилково шукати одну універсальну ідеологічну ознаку проросійської політики.
Кремль працює з різними групами, якщо їхні позиції можуть бути використані для досягнення російських цілей. Одні виступають проти санкцій, інші заперечують необхідність військової допомоги Україні, треті атакують європейську інтеграцію, четверті використовують міграційну проблему для розпалювання страху та невдоволення.
Іноді йдеться про свідому співпрацю з російськими структурами або фінансову підтримку. В інших випадках європейські політики діють насамперед з власних політичних міркувань. Проте результат може виявлятися однаковим: послаблення єдності ЄС і зниження підтримки України.
Особливо сприятливим середовищем для таких настроїв стали ультраправі та радикально націоналістичні рухи. Масова міграція з країн Африки та Азії, проблеми інтеграції, економічні труднощі та недовіра до традиційних партій дали їм додатковий електоральний ресурс.
Міграція стала зручним інструментом політичної боротьби
Однією з найчутливіших тем у європейських суспільствах залишається міграція. Саме тому українські біженці нерідко опиняються в одному інформаційному полі з дискусіями про нелегальну міграцію, соціальні виплати, безробіття та навантаження на державні бюджети. На цьому ґрунті легко створювати маніпулятивні історії.
У соціальних мережах поширюються твердження про те, що українці нібито не хочуть працювати, живуть винятково за рахунок їхньої держави, забирають робочі місця у місцевих мешканців або отримують привілеї, недоступні громадянам країни перебування.
Такі історії часто будуються за одним сценарієм: окремий випадок видається за загальну тенденцію, емоційна історія замінює статистику, а складна соціальна проблема отримує просте пояснення – «у всьому винні українці». Це класичний механізм пошуку внутрішнього ворога.
Для російської пропаганди така ситуація особливо вигідна. Якщо європейці починають сприймати українців не як людей, які втекли від війни, а як конкурентів за робочі місця, соціальні виплати чи житло, суспільна підтримка України поступово слабшає.
Хто поширює антиукраїнські наративи
У різних країнах ЄС політичний спектр таких сил відрізняється. Серед найбільш помітних прикладів останніх років – угорський «Фідес», німецька AfD, французькі правопопулісти партії Марін Ле Пен, словацькі радикальні політичні рухи, польська «Конфедерація» та праворадикальна PiS, румунський AUR та інші євроскептичні або націоналістичні сили. Втім, важливо не змішувати всіх їх в одну категорію. Не кожна критика політики ЄС є проросійською, як і не кожна права партія автоматично працює на Кремль.
Проблема виникає тоді, коли політична критика перетворюється на систематичне повторення російських інформаційних тез: «Україна сама винна у війні», «санкції шкодять лише Європі», «допомогу Києву потрібно негайно припинити», «українські біженці живуть за рахунок європейців», «ЄС повинен домовлятися з Москвою за рахунок України». Такі меседжі можуть поширюватися як через політичні виступи, так і через соціальні мережі, окремі медіа та мережі анонімних інформаційних ресурсів. Російська стратегія полягає не обов’язково в тому, щоб переконати європейців любити Росію. Значно важливіше переконати їх не підтримувати Україну.
Від політичних заяв до ворожості на побутовому рівні
Найнебезпечніший ефект цієї інформаційної кампанії проявляється тоді, коли політичні наративи переходять у повсякденне життя. Українець, який чує від сусіда або колеги: «Вашу країну вже достатньо підтримували», може навіть не замислюватися, звідки походить ця теза. Для нього це може бути просто власною думкою. Але ця думка нерідко формується з десятків повідомлень, відео та публікацій, які щодня повторюють одні й ті самі твердження.
Саме так працює сучасна пропаганда: не обов’язково змусити людину повірити в конкретну брехню. Достатньо сформувати стійке відчуття, що «все не так однозначно», «Україна занадто багато отримує», «Європа втомилася», «це не наша війна».
Окремим напрямом стають акції протесту, блокування кордонів, кампанії проти військової та фінансової допомоги Україні. У таких випадках соціальне невдоволення може використовуватися для політичного тиску на уряди європейських держав.
Водночас українцям за кордоном важливо не впадати в іншу крайність. Не кожна людина, яка критикує українську владу, виступає проти допомоги Україні або має претензії до українських біженців, є російським агентом.
Європейські суспільства мають власні проблеми. Люди можуть бути незадоволені рівнем соціальних виплат, житловою кризою, податками, безробіттям чи рішеннями своїх урядів. Політичні сили використовують ці настрої, а російська пропаганда вже потім намагається посилити найбільш конфліктні теми.
Саме тому важливо відрізняти реальну суспільну проблему від маніпуляції, яка використовує цю проблему для розпалювання ворожості до українців.
Українцям за кордоном потрібна не конфронтація, а інформаційна стійкість
Українські біженці не можуть контролювати політичні процеси в країнах перебування. Але вони можуть контролювати власну реакцію на них.
Зустрічаючись із людиною, яка повторює антиукраїнські тези, не завжди варто відповідати агресією. Значно ефективніше спокійно запитати про джерело інформації, запропонувати перевірити статистику, відокремити конкретний випадок від загальної тенденції. Водночас українцям необхідно пам’ятати: негативне ставлення до них у конкретній ситуації не означає, що так думає все суспільство.
Мільйони європейців продовжують підтримувати Україну. Саме тому не варто дозволяти російській пропаганді перетворити українців та європейців на ворогів один для одного.
Для Кремля ідеальним результатом є не любов європейців до Росії. Йому достатньо, щоб європейці перестали довіряти Україні, посварилися між собою і переконали власні уряди, що підтримка Києва більше не відповідає їхнім інтересам.
Саме тому інформаційна боротьба за ставлення до українців у Європі є частиною ширшої боротьби за європейську єдність. І українцям за кордоном важливо розуміти, з якими наративами вони стикаються, хто їх поширює і кому вигідно перетворювати українського біженця з жертви війни на зручного «винуватця» чужих соціальних проблем.
Автор: Валерій Майданюк