Станом на кінець липня 2026 року в країнах Європейського Союзу перебували 4,43 мільйона українців зі статусом тимчасового захисту. Попри продовження цього механізму до березня 2028 року, багато людей досі не мають чіткого розуміння свого майбутнього — від перспектив легального проживання до доступу до житла, роботи й соціальних послуг.
Тимчасовий захист, пояснює 24 канал, створювали як екстрений механізм, розрахований на обмежений період. Однак затяжна війна перетворила його на багаторічне рішення, тоді як єдиної європейської системи переходу до довгострокового проживання досі немає. Країни ЄС застосовують власні правила, а українці змушені пристосовуватися до різних бюрократичних процедур.
Провідна дослідниця Центру соціально-економічних досліджень (CASE) докторка Агнешка Кулеса наголошує: проблема полягає не в самому механізмі тимчасового захисту, а у відсутності завчасного планування довгострокових сценаріїв. Люди мають отримати зрозумілі можливості для інтеграції в країнах перебування та водночас зберігати перспективу добровільного повернення до України.
Італія: бюрократія, проблеми з житлом і роботою
В Італії українці стикаються із затримками в оформленні документів, які можуть ускладнювати доступ до медицини, соціальних виплат і банківських послуг. Після завершення терміну дії посвідки люди отримують тимчасовий паперовий документ, а на нову пластикову картку іноді чекають три-чотири місяці.
У цей період виникають труднощі з підтвердженням легального статусу. Деякі установи не приймають тимчасові документи, через що люди ризикують втратити доступ до окремих послуг і допомоги.
Ще одна проблема — працевлаштування за фахом. Українські лікарі, інженери та науковці нерідко змушені працювати в інших сферах через складнощі з визнанням дипломів і підтвердженням кваліфікації.
Українка Анжеліка, яка переїхала з Харкова до Італії у 2023 році, працює в сезонному туризмі. За її словами, знайти житло без довгострокового трудового контракту надзвичайно складно. Через це частина орендарів змушена шукати неформальні варіанти винаймання кімнат, що створює додаткові юридичні ризики.
«Робота є, але лише за короткими договорами. Тут не можна скаржитися чи висувати умови: завжди знайдеться хтось, хто готовий зайняти твоє місце. Навіть планувати на пів року наперед неможливо. Якщо я завтра опинюся на вулиці, ніхто мені не допоможе», — розповідає жінка.
Схожі труднощі переживає Аліна, яка виїхала з Дніпра із сином восени 2022 року. В Україні вона працювала в банківській сфері, а в Італії стала консультанткою у взуттєвому магазині. Навіть після участі в державній програмі інтеграції жінка не впевнена, чи зможе самостійно орендувати житло після завершення підтримки.
«Найважче — це повна невизначеність. Ми просто не знаємо, що робити далі. Я намагалася шукати приватне житло в нашому районі, але цінники там космічні, а самостійно зняти квартиру іноземцю — місія майже нездійсненна», — каже Аліна.
Перешкоди виникають і в українських студентів. Ніна, яка приїхала до Італії у 2024 році, кілька місяців чекала на дозвіл на проживання та через це втратила можливість скористатися окремими програмами соціальної підтримки. Попри труднощі, вона вступила на архітектурний факультет римського університету Сап’єнца.
У 2025 році Італія запровадила можливість переходу з тимчасового захисту на робочу посвідку. Однак цей шлях доступний передусім тим, хто має стабільний довгостроковий трудовий контракт. Сезонні працівники та люди, які не мають офіційного працевлаштування, залишаються в уразливому становищі.
Польща: дорожче житло та посилення суспільної напруги
На початку повномасштабного вторгнення Польща стала одним із головних прихистків для українців. Станом на вересень 2026 року там перебували 868 тисяч людей зі статусом тимчасового захисту.
Проте з часом початкова хвиля солідарності змінилася дискусіями про масштаби й тривалість допомоги. Політичні суперечки та зміни правил соціальної підтримки посилюють невизначеність, а українці змушені стежити за рішеннями польської влади, щоб вчасно оформлювати документи.
Особливо гостро стоїть питання житла. За словами фахівчині варшавського «Українського дому» Світлани Маслій, оренда невеликої студії у Варшаві чи Кракові з урахуванням застави може коштувати близько 6000 злотих — майже 1400 євро.
Українці також стикаються з відмовами орендодавців, підвищеними вимогами до застави та небажанням власників здавати житло іноземцям. Блогерка Карина Філоненко згадує, що після переїзду до Кракова її родина протягом пів року змушена була змінювати готелі для біженців, оскільки не могла знайти квартиру.
21-річна Анна, яка переїхала до Польщі з родиною в березні 2022 року й нині навчається в магістратурі у Варшаві, також зіткнулася з високими вимогами власників житла.
«Від тебе вимагають довести, що ти маєш стабільність. Хоча твоє життя втратило будь-яку стабільність саме через війну та міграцію», — зазначає вона.
На суспільне сприйняття українців впливає й медійний простір. Етнічно акцентовані заголовки та перебільшення окремих інцидентів можуть посилювати упередження. Цим користується російська пропаганда, яка поширює ворожі наративи й роздмухує конфлікти в соціальних мережах.
Водночас внесок українців у польську економіку залишається вагомим. За наведеними в матеріалі оцінками, українці забезпечують до 2,7% ВВП Польщі.
Співзасновниця громадської ініціативи «Голка» Маргарита Ситник звертає увагу й на недостатню комунікацію української держави з громадянами за кордоном. На її думку, без системного діалогу Україна ризикує втратити зв’язок зі своєю глобальною спільнотою, людський капітал і людей, які могли б представляти її інтереси в інших країнах.
Повернення до України: добровільність без достатніх інструментів
Українська влада заявляє, що зацікавлена в поверненні громадян, однак наголошує на добровільному характері цього процесу. Речник Міністерства закордонних справ Георгій Тихий повідомив, що Україна обговорює з Європейською комісією спільні програми та стимули для повернення.
«Ми всі розуміємо, що повернення можливе лише в добровільному вигляді. Бо як примусово когось повертати? Ми вже кілька років ведемо предметні розмови з Єврокомісією про пошук спільних програм і стимулів», — зазначив він.
Однак повноцінної системи підтримки повернення поки не створено. Міністерство національної єдності, яке заснували наприкінці 2024 року для централізованої роботи з українцями за кордоном, згодом розформували.
За оцінками Центру економічної стратегії (CES), за базовим сценарієм до України можуть повернутися близько 1,6 мільйона людей, а загальний прогнозований діапазон становить від 1,3 до 2,2 мільйона. Водночас дослідження Лабораторії законодавчих ініціатив свідчать, що реальну перспективу повернення розглядають близько 30–40% українців. Майже 80% тих, хто замислюється про повернення, пов’язують його з повним завершенням бойових дій і гарантіями безпеки.
Експерти наголошують: для повернення потрібні не лише заклики, а й конкретні умови — доступне житло, робочі місця та економічні перспективи. Житлові програми, зокрема «єВідновлення» та пільгова іпотека, мають бути масштабовані й пов’язані з потребами регіональних ринків праці.
Старша наукова співробітниця Центру економічної стратегії Ірина Іполітова зазначає, що саме бажання повернутися до власного помешкання чи рідного регіону може стати визначальним. Тому навіть наявність житла в безпечнішій області не завжди переконує людей повертатися.
На її думку, перспективним є співробітництво держави, громад і роботодавців: створення робочих місць має супроводжуватися розвитком доступного орендного житла. Окремої уваги потребують переселенці з окупованих територій Запорізької, Херсонської, Донецької та Луганської областей.
Керівник аналітичного відділу Лабораторії законодавчих ініціатив Володимир Скрипець водночас застерігає, що після завершення бойових дій Україна зіткнеться з обмеженими бюджетними ресурсами та значними потребами ветеранів і їхніх родин. За його словами, це може посилити соціальну напругу між різними групами громадян.
Чому інтеграція за кордоном не суперечить поверненню
Фахівці закликають українців не відкладати життя до завершення війни: вивчати мови, підтверджувати дипломи, здобувати професійний досвід і зберігати документи про офіційне працевлаштування. Такі кроки допомагають легалізуватися в країнах перебування й водночас залишають більше можливостей для майбутнього повернення.
Програмна менеджерка громадської організації «Десяте квітня» Євгенія Булгакова наголошує, що тривале відкладання життєвих рішень є наслідком не пасивності людей, а відсутності зрозумілих перспектив. Скорочення соціальної допомоги без доступних правових шляхів та інструментів інтеграції може лише поглибити бідність і нестабільність.
Докторка Башак Явчан із Migration Policy Group також підкреслює, що інтеграція та повернення не суперечать одне одному. Люди, які мають безпечний правовий статус, мовні навички й заощадження, краще підготовлені до добровільного та сталого повернення.
На рівні ЄС експерти пропонують створити спільні правила переходу від тимчасового захисту до довгострокового проживання, зокрема враховувати роки перебування під захистом під час отримання статусу довгострокового резидента. Також вони закликають розширювати можливості переходу на робочі посвідки та розвивати адресні програми для літніх людей, опікунів, людей з інвалідністю й інших вразливих категорій.
Головний висновок експертів полягає в тому, що відповідальність за невизначеність не можна перекладати виключно на самих українців. Європейським державам потрібні довгострокові рішення щодо правового статусу, а Україні — системна комунікація з громадянами за кордоном і реальні умови для добровільного повернення.
Поки війна триває, мільйони українців намагаються будувати життя між двома країнами. Щоб тимчасовий захист не перетворився на багаторічне очікування без перспектив, державам необхідно забезпечити людям передбачувані правила, можливості для інтеграції та право самостійно визначати своє майбутнє.