Українці, які після початку повномасштабної російсько-української війни опинилися в країнах ЄС, стикаються не лише з необхідністю адаптуватися до нового життя. Часто їм доводиться відповідати на звинувачення, образи та провокативні запитання, сформовані російською пропагандою.
«Україна сама винна у війні», «ви вісім років бомбили Донбас», «чому Європа має за вас платити?», «українці забирають роботу», «вам треба було домовитися з Росією» – подібні тези можна почути в соціальних мережах, на вулиці, у побутових розмовах і навіть у політичних дискусіях.
Не кожна людина, яка повторює такі твердження, є свідомим прихильником Кремля. Часто люди просто відтворюють інформацію, яку регулярно бачать у соціальних мережах або чують від політиків і блогерів. Саме тому найкраща відповідь – не емоційна сварка, а спокійна розмова, факти та зустрічні запитання. Українцям, які перебувають за кордоном, варто знати аргументи, здатні швидко продемонструвати суперечності в найбільш поширених антиукраїнських міфах.
1. «Україна вісім років бомбила Донбас і сама змусила Росію почати війну»
Це одна з центральних тез російської пропаганди. Вона створює хибне враження, ніби Росія у 2022 році лише відповіла на українські дії. Але варто поставити просте запитання: якщо Росія нібито «захищала Донбас», чому російські війська перейшли міжнародно визнаний кордон України у 2022 році й розпочали масштабний наступ на Київ, Чернігів, Харків, Херсон та інші регіони?
Війна на Донбасі розпочалася після захоплення Росією Криму та підтриманого Кремлем збройного сепаратизму на сході України. Українські військові діяли в межах власної держави, намагаючись відновити контроль над територіями, які опинилися під контролем незаконних збройних формувань.
Теза про «вісім років українських бомбардувань» також навмисно стирає контекст. Російська пропаганда практично не згадує про захоплення адміністративних будівель, діяльність озброєних формувань, російських військових та найманців у 2014 році. Ще важливіше – повномасштабне вторгнення продемонструвало, що проблема для Кремля не обмежувалася Донбасом. Російські війська пішли далеко за межі Донецької та Луганської областей.
2. «В Україні після Майдану прийшла хунта, а Росія просто захищає російськомовних»
Слово «хунта» використовується як пропагандистський ярлик, який має створити враження незаконного військового захоплення влади. Тут достатньо поставити декілька простих запитань: які військові звання мали тодішні керівники України? Турчинов, Яценюк, Порошенко? Хто саме здійснив військовий переворот? Де тут хоч якась українська військова хунта? Після Революції Гідності відбулися конституційні та політичні процедури, а згодом – президентські та парламентські вибори.
Ще складніше пояснити російську версію подій на міжнародному рівні. Генеральна Асамблея ООН у березні 2014 року ухвалила резолюцію, яка підтвердила територіальну цілісність України та закликала не визнавати зміну статусу Криму. За неї проголосували 100 держав, тоді як Росію підтримали лише 11.
Якщо Москва справді проводила військову операцію виключно заради «захисту російськомовних», виникає інше питання: чому масштабна війна призвела до руйнування саме тих міст і територій, де російська мова була широко поширена? Маріуполь, Харків, Херсон, Бахмут та інші міста стали жертвами російської агресії незалежно від того, якою мовою розмовляли їхні мешканці.
3. «Чому Україна просто не укладе мир із Росією?»
Це питання звучить логічно лише доти, доки з нього прибрати головну обставину: мир не можна нав’язати лише одній стороні. Україна не відмовляється від миру як такого. Питання полягає в тому, яким має бути цей мир і чи гарантуватиме він припинення агресії.
Уявімо ситуацію, коли злочинець увірвався до вашого будинку, захопив частину приміщень, знищив майно, поранив ваших близьких, а потім запропонував «компроміс»: залишити йому те, що він уже захопив. Чи буде це справжнім миром?
Український досвід Бучі, Ірпеня, Бородянки, Маріуполя та інших міст показав ціну російської окупації. Тому вимога просто «домовитися» без гарантій безпеки та без припинення російської агресії не розв’язує проблему. Ключове питання для Європи має звучати інакше: як зробити так, щоб Росія більше не могла розпочати нову війну?
4. «Чому європейські платники податків повинні фінансувати чужу війну?»
Для багатьох європейців це цілком зрозуміле питання. Але його часто використовують для створення хибного протиставлення: ніби існує «українська війна», яка абсолютно не стосується Європи. Російські офіційні особи неодноразово описували війну як протистояння не лише з Україною, а із Заходом, НАТО та всією західною системою безпеки. І підриви складів та польоти російських безпілотників на території ЄС є кричущим доказом цього. Європейські держави підтримують Україну не лише з гуманітарних міркувань. Вони інвестують у власну безпеку.
Україна фактично стримує російську військову машину, не допускаючи поширення війни далі на захід. Саме тому підтримка України є для європейських держав способом зміцнювати власну оборону та зменшувати ризик прямого зіткнення з Росією.
Це можна пояснити просто: допомогти Україні захищатися дешевше й безпечніше, ніж чекати моменту, коли російська агресія безпосередньо зіткнеться з державами НАТО.
5. «Українці й росіяни мають спільну історію та мову. Чому б Україні не бути разом із Росією?»
Спільна історія не означає спільного майбутнього. Особливо, якщо це – колоніальна історія гноблення та геноциду. Канада та США мають спільну історію. Австралія та Велика Британія мають спільне минуле. Американці розмовляють переважно англійською, але це не означає, що вони повинні політично підпорядковуватися Великій Британії. Мова також не визначає право однієї держави володіти іншою.
Українська історія має власну державницьку традицію, а українська культура й мова розвивалися протягом століть. При цьому російська імперська та радянська політика неодноразово обмежувала використання української мови, переслідувала інтелігенцію та здійснювала політичні репресії.
Саме тому для багатьох українців російська агресія сприймається не як абстрактний геополітичний конфлікт, а як продовження тривалої боротьби за право самостійно визначати власне майбутнє. І є ще один принциповий момент: навіть якщо частина українців розмовляє російською, це не дає Росії жодного права на українську територію.
6. «Українці забирають у європейців робочі місця»
Цей аргумент часто базується на економічних страхах, а не на реальних даних. Українці, які приїхали до ЄС після початку повномасштабної війни, здебільшого опинилися на ринку праці, де існувала потреба в працівниках. Через мовний бар’єр, проблеми з підтвердженням дипломів та необхідність швидко забезпечити сім’ю багато українців погоджувалися на роботу, яка не відповідала їхній освіті та попередній професії. Тому говорити, що українці просто «відбирають роботу», надто примітивно.
Навпаки, значна частина українців працює, сплачує податки, орендує житло, купує товари та послуги й таким чином бере участь в економіці країн перебування. Економічна дискусія має вестися на основі статистики конкретної держави, а не історій із соціальних мереж про «українця, який забрав чиєсь місце».
7. «Чому українці втекли саме до Європи?»
Відповідь очевидна: тому що Європейський Союз є найближчим безпечним регіоном для мільйонів українців. У світовій історії біженці традиційно шукають безпеки у сусідніх або найближчих стабільних державах. Українці не стали винятком.
Є й простий спосіб перевірити логіку цього аргументу. Якщо завтра війна почнеться в одній із країн ЄС, чи буде дивно, що її громадяни спробують виїхати до безпечних сусідніх держав? Звичайно, ні. Саме тому українців не слід сприймати як людей, які «приїхали скористатися Європою». Більшість із них залишили свої домівки через війну й розраховує повернутися після створення безпечних умов.
8. «США робили те саме, що зараз робить Росія»
Це один із найпоширеніших прийомів російської пропаганди: перевести розмову з російської агресії на помилки та злочини інших держав. Військові операції США та їхніх союзників справді можна і потрібно обговорювати критично. Але це не відповідає на головне питання: чи дають помилки однієї держави право іншій державі нападати на сусіда?
Є принципова різниця між військовими операціями США в інших країнах і російською спробою встановити контроль над Україною та анексувати її території. Тому замість запитання «а США теж…» варто поставити інше: що дає Росії право захоплювати українські території? Відповіді на це питання російська пропаганда зазвичай не має.
Не потрібно перемагати в кожній суперечці
Найважливіше для українців у таких ситуаціях – не перетворювати кожну розмову на конфлікт. Не кожного співрозмовника можна переконати. Людина, яка роками перебувала під впливом пропаганди, навряд чи змінить свою позицію після однієї розмови.
Але спокійне запитання, конкретний факт або пропозиція перевірити першоджерело можуть посіяти сумнів у неправдивій інформації. Кремлівська пропаганда часто працює не завдяки переконливості своїх аргументів, а завдяки їхньому постійному повторенню. Саме тому протидія їй починається з уміння поставити просте запитання: «Звідки ця інформація?»
Українцям у Європі важливо не лише захищати себе від образ чи маніпуляцій. Вони фактично беруть участь у ширшій інформаційній боротьбі, де кожна побутова розмова може стати або майданчиком для поширення російського наративу, або можливістю спокійно продемонструвати його суперечності.
Іноді найкраща відповідь пропагандисту – не емоційна суперечка, а одне точне запитання, на яке його готовий шаблон просто не має відповіді.
Автор: Валерій Майданюк
