Вони не своєю волею опинилися на чужині. Хорватія прийняла більш як 28 тисяч українців, які знайшли житло і роботу в цій країні. Переїхавши за кордон, вони продовжують щодня стежити за подіями в Україні та мріють повернутися додому. Та чи всі зможуть? Наші кореспонденти зустрілися із жінками, які нині живуть в столиці Хорватії Загребі. І розпитали, за яких умов вони готові повернутися в Україну.
Алла Мороз працює асистентом вихователя в англійській школі Загреба. У 2022-му приїхала з сином у Хорватію, бо тут були знайомі. З педагогічною освітою та гарною англійською швидко знайшла роботу, про це повідомляє “Подробиці”.
Алла Мороз, асистентка вихователя:
Відправила резюме в дану школу, я спочатку працювала тут на замінах, а потім мені запропонували вже постійну посаду і місце роботи.
Українців тут зустрічають радо, бо робочих рук бракує.
Алла Мороз, асистентка вихователя:
Особливо у сфері обслуговування, наприклад, українці відразу знайшли роботу: перукарі, масажисти.
Найбільша стаття видатків для українців – це житло. Та є державна програма, за якою відшкодовують біженцям 40% вартості оренди.
Алла Мороз, асистентка вихователя:
Навіть зарплати не вистачає для оплати, оскільки в середньому це від 400 до 700 € в місяць за житло. А якщо ти користуєшся безплатним житлом, це госпіс, потім є ще декілька таких готелів, які Хорватія надає безкоштовне житло, але оскільки вони, по-перше, знаходяться не в Загребі, не в центрі, на околицях, тому потім дуже важко знайти роботу.
Алла говорить, повернулася б у Київ. Якби там була робота.
Алла Мороз, асистентка вихователя:
Якби моя київська міжнародна школа, на жаль, зараз там немає місць, і директор пише, що тільки, якщо у вас є можливість, залишайтесь там, де ви є.
Наталія Грищенко в перші дні великої війни разом з сином вирвалася з Ірпеня.
Наталія Грищенко, голова асоціації “Своя”:
Я взяла тільки дамську сумку, я збиралась повернутися за котами, однозначно, ми взяли тільки документи й ліки. Ми не взяли навіть теплих речей. Тому я доїхала в Хорватію з жіночою сумкою і все.
Через 5 місяців Наталія разом з кількома українками відкрила в Загребі асоціацію допомоги біженцям з України. Каже, люди з робочими спеціальностями тут облаштовуються швидше.
Наталія Грищенко, голова асоціації “Своя”:
Спочатку це були прибиральниці, люди, які працювали в супермаркетах. Коли хорвати зрозуміли, що українці висококваліфікована робоча сила, частіше всього має найвищу освіту, ми почали отримувати й більш висококваліфіковані посади, пропозиції зайняти посади, але, звичайно, найбільше вимог до медичних працівників, до вчителів. Але ви маєте нострифікувати диплом, доздати різницю.
Наталя теж хотіла б повернутися додому. Та поки що своє житло в Ірпені родина ще відновлює. Разом з Наталею в Загребі працює й Ірина, допомагає українцям знайти роботу. Війна в її життя прийшла вже вдруге. У 2014-му довелося виїхати з рідного Луганська в Харків.
Ірина Проненко, керівниця напрямку працевлаштування асоціації “Своя”:
Я розуміла, що мене очікує, коли я починаю все спочатку, тобто коли я виїду в іншу країну, я вже бачила себе, що я, значить, десь мию посуд або йду на якусь простішу посаду. Мені в той момент здавалося, що, мабуть, у мене не вистачить сил знову там пройти цей шлях.
І тоді вона вирішила: хоча б жити в країні біля моря. Ірина пояснює, чому за кордоном українцям буває так важко і вони шукають щонайменшу можливість повернутися.
Ірина Проненко, керівниця напрямку працевлаштування ГО “Своя”:
Спочатку, коли ти втікаєш від війни, то ти думаєш про те, як ти будеш виживати. Коли ти пішов на роботу, сів на касу в супермаркеті, ти виживаєш. І коли ці висококваліфіковані люди – лікарі, юристи й так далі ідуть працювати в будинки пристарілих, сідають працювати на касу, вони страждають через те, що вони не використовують свої професійні компетенції.
Усі, з ким ми говорили, готові повертатися додому за трьох умов: це безпека, робота і житло. У мерії Загреба до українців ставляться з розумінням, бо під час війни за незалежність з 1991 по 1995 роки люди теж масово виїжджали за кордон. У повоєнній Хорватії, щоб повернути людей, відновлювали житло та створювали робочі місця. Та брак робочих рук тут відчувають і досі.
